www.kresowiak.fora.pl

senior

І.Вашків ::Сокаль і Прибужжя

ПЕРЕДМОВА

Так склалося, що ми поки що не маємо ґрунтовної історико-краєзнавчої книги про Сокаль та його околиці. Проте за останні 110 літ про це місто над Західним Бугом все-таки дещо написано і видано. В 1891 році у Львові вишило дослідження західноукраїнського краєзнавця, пароха села Сілець, що на Сокальщині, Василя Чернецького „Літописні матеріяли до історії міста Сокаля од єго основана до 1890 року”. В ньому оповідається про відому на той час першу писемну згадку про це місто і територію, на котрій воно розташовувалося в давнину, про напад на нього татар і битву з ними на берегах Бугу. Подано також коротку хронологію деяких інших подій. Але це видання є маленьким за обсягом і висвітлює лишень кремі фрагменти з історії Сокаля.

Згодом через три роки Василь Чернецький написав свою наступну працю — «Звістки о старинной церкві св. отця Николая вь Сокали» (Львів, 1893). У ній він кинув деяке світло на історію перших культових споруд міста. Це дослідження пізніше доповнив своєю книжкою «Коротка історія церкви в Соколи» Йосиф Маринович (Жовква, 1910). У 1899 році вийшла книга польського краєзнавця Броніслава Сокальського «Powiat Sokalski pod wzgledem geograficznym, etnograficznym, historycznym i ekonomicznym» (Lwow, 1899), в якій є окремі краєзнавчі дослідження про Сокаль, Белз, Кристинопіль, Тартаків, Варяж... Хоч тут читач не знайде майже нічого про національний стан корінного українського населення, його політичні та релігійні погляди, ставлення до війни нашого народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, зате почерпне багато цікавого з історії тодішнього Сокальського повіту, його економіки та етнографії...

Через тридцять літ після виходу праці Б. Сокальського появилася ще одна краєзнавча книжка — «З історії міста Сокаля» (Львів, 1929), яку її автор Микола Голубець назвав рефератом, що, за його словами, покликаний хоч на деякий час компенсувати відсутність «української монографії» про Сокаль. Але оскільки такої монографії ніхто не написав, то книжка Миколи Голубця, яка починається з історичних подій 1411 року і закінчується ХVШ століттям, не втратила своєї вартості й досі. Тим паче, що наступне видання — краєзнавчий нарис Михайла Яремчука і Якова Біліченка «Сокаль» (Львів, 1961) був уже написаний відповідно до вимог тодішнього компартійного краєзнавства, в якому домінує так званий класовий підхід до оцінки явищ і подій. Це одна з причин, що він має на сьогоднішній день хіба що бібліографічно-пізнавальну значимість.

Вже не задовільняє нинішніх вимог також «Сокаль» О. Зельцера та С. Ступницького, вміщений у «Истории городов и сел Украинской ССР. Львовская область» (Киев, 1978). Це ж саме можна сказати і про нарис, надрукований в українському варіанті такої ж книги («Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область» (Київ, 1968).

Свіжий струмінь у краєзнавство вніс перший том регіонального історично-мемуарного збірника «Надбужанщина». (Нью-Йорк—Париж— Сідней—Торонто, 1986). 1989 року появився другий том цього видання, а в 1994-му — третій, У них є низка цікавих матеріалів і спогадів про Сокаль, інші міста і села Прибужжя. Ці книги вперше за останні п'ятдесят літ розкрили правду про нашу локальну історію й відслонили завісу, за котрою приховувалися наизначиміші віхи минулого й сторінки визвольних змагань, писані кров'ю кількох генерацій сокальчан.

Ці томи книг вийшли завдяки нашим землякам у діаспорі, а саме: колишньому голові Об'єднання Надбужанців Семену Романіву, головному редакторові «Надбужанщини» Миколі Марцинюку, літературному редакторові Надії Олійник та іншим членам редколегії, які доклали чимало старань, аби ці три збірники виконували свою інформаційно-просвітницьку місію в діаспорі і в Україні. Попри це «Надбужанщина», в яку, на жаль, вкралося чимало неточностей і помилок (особливо в перший і другий томи), висвітлює лишень окремі періоди з історії Сокаля.

У 1996 році в Кракові появилася невеличка книжка «Sokal», яку наші сусіди-поляки видрукували, мабуть, не тільки з огляду на те, що це місто, як вони пишуть, сповнене для них дорогими історичними пам'ятками з минулих століть, а й, можливо, і тому, що ми про Сокаль за останні тридцять літ майже зовсім нічого в Україні не видали.

Про те, хто автор книжки «Sokal», в якій розповідається здебільшого про минуле, що пов'язане в цьому місті з життям поляків, у ній не вказується.

Дослідження згадуваних книг про Сокаль і тодішній його повіт показує, що в них не висвітлено багатьох важливих питань, зокрема поглядів різних учених і краєзнавців щодо часу заснування міста, їх гіпотез про походження його назви, про причетність Сокаля до Берестейської уші 1596 року і думок з приводу цього дослідників; про політичні погляди корінного українського населення і національне повстання в Сокалі та довколишніх селах під час наближення військ гетьмана Богдана Хмельницького у вересні 1648 року.

У вищеназваних краєзнавчих працях читач не знайде багатьох відомостей про початки українського національного відродження в Сокалі і Прибужжі, становлення тут у 1918 році Західно-Української Народної Республіки і бої УГА на цій території, яка нині належить до Сокальського району. Не розповідається в них і про найважливіші події періоду Другої світової війни, боротьбу багатьох сокальчан у лавах УПА...

Книжка „Сокаль і Прибужжя (1377 — 2000)” — це перша спроба акумулювати найбільш значимі події, які відбувалися в Сокалі і його околицях за останні 600 літ, і прокласти місток пам'яті від нашою древнього минулого до нинішніх днів. Більшість матеріалів і фактів, які лягли в основу цього видання, ще не висвітлювались у жодному історико-краєзнавчому творі.

Для кращого сприйняття читачами подій, про які йдеться в цьому нарисі, автор подає фрагменти деяких публікацій, документів, наукових джерел і архівних матеріалів, а також спогадів і свідчень учасників національно-визвольної боротьби та її очевидців.

senior

Таємниці археологічних знахідок

Територія, на якій розташований Сокаль, належала в далекому минулому до Київської Русі, а згодом — до Галицько-Волинського і Белзького удільного князівств. Писемних документів, які б засвідчували, що місто існувало в ті древні часи, не виявлено. Не згадується воно ні в Київському, ні в Галицько-Волинському літописах. Але археологічні знахідки стверджують, що поселення на території Сокаля були в перші віки нашої ери, а також і набагато раніше.

У минулому столітті під час земляних робіт біля залізничного вокзалу викопано скелет давньої людини і крем’яні знаряддя, а в Західному Бузі знайдено рідкісний костяний молоток. У південно-західній частині Сокаля виявлено двошарове поселення скіфського періоду, мідну плоску сокиру культури шнурової кераміки, давньоруські срібні сережки і полив’яні плитки [1] . Особливо цінною була знахідка в 1973 році. Тоді на правому березі Західного Бугу (вул. Замкова Горішня) пощастило натрапити на скарб давньоруських срібних прикрас, до якого входили пластичний браслет, чотири вислових кілець і перстень. Різні побутові предмети доби Київської Русі доводилось зустрічати на території Сокаля й раніше. У 1889 році газета «Діло» [2] повідомляла, що місце, де в давнину стояв сокальський замок, купив міщанин п. Геринович і збудував тут цегельню. Невдовзі, копаючи глину, він добрався до замкових льохів і знайшов на значній глибині металевий хрестик з руським (українським. – Авт) написом і два образи, вишиті золотом і сріблом.

Звернувши увагу на велику мистецьку і пізнавальну цінність цієї знахідки, автор згаданої інформації писав: «З причини, що Геринович хоче ті образи з хрестиком продати, підношу тую справу прилюдно, а може нав’язав би хто з Вп. земляків переговори з п. Гериновичем, що до купна згаданих речей, бо була би се немала шкода, коли б вони перейшли в чужі, а може і заграничні руки».

З іншого джерела (Літописни матеріяли до исторіи міста Сокаля одъ єго основаня до 1890 р.), в якому подано коротеньку хронологію окремих подій, довідуємося про ще одну цікаву деталь: ці культові предмети знайдено в льосі замку між людськими кістками разом із посудиною з вином. Це свідчить, що тут було поховання людей, причетних до замку. [3]

Замок був споруджений задовго до заснування Сокаля. Стояв він на правому березі Західного Бугу, вкритому густим дрімучим лісом. Донині, як згадку про нього, маємо лише назви двох паралельних вулиць — Замкова Горішня і Замкова Долішня. Але ще понад сто п’ятдесят років тому можна було помітити сліди його руїн — рештки фундаменту і склепіння льоху. Під час копання землі, на обширній площі, яку займала уся споруда, часто, мовби німі свідки минулих віків, виринали на поверхню останки зброї давніх воїнів.

Поки що не вдалося з’ясувати, коли був споруджений замок і скільки років простояв. Невідомо також, чи зберігся він до початку XVI століття в своєму первісному вигляді, чи його відбудовували… Найбільш конкретна згадка про сокальський замок доволі пізня — 1519 рік. Ймовірно, що він згорів, бо навколо місця, де стояв, земля довго була змішана з вуглинами і жужелем. Проте виявлення тут уже згаданих староруських побутових і культових предметів у значній мірі підтверджує достовірність давніх народних переказів, що замок був споруджений за часів Київської Русі.

Відомо, що Західний Буг належав до значних транспортних артерій. Тож очевидно на його берегах були і пристані, і переправа. А замок міг одночасно служити для їхньої охорони та різних оборонних цілей. Це, зрештою, підтверджує згадка про нього за 1550 рік. Саме тоді король Зигмунд Август звернув увагу на сокальський замок і проявив зацікавленість щодо його збереження в належному оборонному стані [4] . Є припущення, що в період визвольної війни нашого народу в 1648 році сокальський замок до оборонних цілей уже придатним не був. Адже під час вступу в місто козаків, шляхта переховувалась не в ньому, а в стінах бернардинського кляштору [5] , що на лівобережжі Західного Бугу.

Та коли взяти до уваги свідчення козацького літописця Самійла Величка, котрий поряд з іншими містами згадує й Сокаль, то маємо підстави вважати, що замок і за часів Руїни, тобто в другій половині XVII століття, теж уже ніяких функцій виконувати не міг. Ось як С. Величко змалював вигляд тодішніх міст, у тому числі й Сокаля: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі продовжуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому траплялися, бачив я одні малолюдні, інші цілком пусті, розвалені… непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів… Бачив я там… багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали» [6] .

Деякі археологічні матеріали, що були колись виявлені на території Сокаля, безслідно пропали. Нових теж нема — наукові розкопки і дослідження тут не проводились давно. І шкода. Бо, можливо, під землею дрімає, як зазначав автор краєзнавчого реферату про наше місто Микола Голубець, цілий доісторичний архів, а те, що знайдено, це тільки сліди «заблукалих у нашу околицю мандрівників» [7] .

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Свєшников І.К. Довідник з археології України. Львів, 1976. С.75.

[2] Діло. 1989. № 182.

[3] Чернецький Василь. Літописні матеріали до історії міста Сокаля од єго основаня до 1890 року. Львів, 1891. С. 6-7.

[4] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 116.

[5] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 116.

[6] Полонська-Василенко Наталія. Історія України. К., 1993. С. 141.

[7] Голубець Микола. З історії міста Сокаля. Львів, 1929. С. 23.

senior

СКІЛЬКИ ЛІТ СОКАЛЮ?

Середина XIV століття. Розпадається знекровлене виснажливою боротьбою з іноземними загарбниками і знесилене внутрішніми чварами Галицько-Волинське князівство. Белзьку землю, на території якої знаходився Сокаль, захоплюють литовці, потім угорські феодали, а згодом вона переходить у власність мазовецьких князів.

Приблизно 1396 року литовський князь Ягайло, котрий став польським королем, дарує Белзьку землю, до якої входили буський, любачівський, городельський та інші повіти, своїй сестрі Олександрі, котра вийшла заміж за мазовецького князя Зимовита. Згодом цей же Зимовит, який називав себе в своїх грамотах князем мазовецьким і принцом руським, підкреслюючи тим, що посідає наші землі, видає привілей, у котрому згадує Сокаль. У ньому записано, що 15 серпня 1411 року Зимовит, князь мазовецький, дає Миколі Шерерові війтівство в Буську на праві Магдебурзькім. З дня видання цього привілею й починали літочислення Сокаля. Та вже понад 30 літ маємо документ, що вносить до віку міста значну поправку. Він датований 1377 роком і вміщений у книзі «Zbior dokumentow Malopolskich» (Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1969, Cz. 4, s. 192-193) [1] . У ньому йдеться, що в IV столітті князь Владислав Опольський, який був васалом угорського короля Людовика на наших землях, заклав у м. Белзі склад солі для купців з Литви. Далі в цьому документі згадуються міста Сокаль, Грубешів, Красностав, Городло. Отож Сокаль постаршав на 34 роки і невдовзі йому виповниться 625 літ від часу найдавнішої про нього історичної згадки.

Попри це маємо підстави вважати, що місто було засноване набагато раніше. Ще в 1584 році один з найвидатніших польсько-українських поетів пізнього Ренесансу Севастян Кленович у своєму знаменитому творі «Роксоланія» писав:

Слід тут згадати і Сокаль старовинний, його древню славу.

Хоч не достойний того через поразку сумну… [2]

Про «поразку сумну» піде мова згодом. Але чи не найцікавішим у наведених рядках є те, що Севастян Кленович називає місто старовинним. Це ще раз підтверджує думку деяких дослідників, зокрема Юрія Кругляка [3] , що Сокаль заснований у добу Київської Русі, але не пізніше XII-XIII століть.

Польський науковець А. Яначек вважає, що «метрика» Сокаля сягає XI віку [4] . Коли б місто виникло в 1377 чи 1411 роках, то навряд чи б Севастян Кленович у 1584-ому писав про нього, що воно старовинне і має «древню славу»?

Можливо, що витоки тієї слави Сокаля починаються з XI століття, коли Ярослав Мудрий відібрав у поляків Белз, який вони захопили 1018 року, а Мстислав Володимирович повернув забрані ними сусідні «червенські городи». Але найімовірніше, що ця слава могла найбільш яскраво заясніти в добу Галицько-Волинського князівства.

Оскільки літочислення населених пунктів прийнято починати з найдавнішої документальної згадки про них — маємо щодо нашого міста орієнтуватися на 1377 рік. Адже цим роком датується й друга відомість про місто. З неї довідуємося, що в 1377-ому через Сокаль уже пролягала дорога до Порицька й Горохова, котрою в ці волинські міста доставляли з Белза сіль [5] . Але не варто втрачати надії, що колись, можливо, все-таки пощастить знайти джерело, яке кине хоч промінчик світла на «древню славу» Сокаля, про котру нагадує Севастян Кленович у своїй «Роксоланії».

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Книш Я. Коли ж ювілей Сокаля? // Вперед (Сокаль). 1988. № 38

[2] Українська поезія XVI століття. К., 1978. С. 155.

[3] Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста. К., 1978 С. 121.

[4] Janechek A. Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego. Warszawa, 1993. S. 223.

[5] Janechek A. Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego. Warszawa, 1993. S. 223

senior

ІМ'Я МІСТА… В ГІПОТЕЗАХ

У кінці минулого століття один з основоположників західноукраїнського краєзнавства Василь Чернецький зазначав, що коли 1424 року князь Зимовит продав якомусь краківському міщанинові Миколі Шональсові* і його нащадкам вітійство в Сокалі, то дозволив йому завести фільварок, спорудити млин на Бузі, заснувати броварню, полювати на звірів і птахів за винятком соколів, ловити неводом рибу в Бузі, закладати кузні…

Можна було б на цьому документі не зупинятися, якби зауваження в ньому про заборону полювати в навколишній місцевості на соколів не спричинилося згодом до легенди, що начебто назва Сокаля походить від слова «сокіл», бо водилися тут тоді ці птахи. Василь Чернецький до цієї легенди не причетний. Її створили інші.

Ця сентенція появилася також у краєзнавчому нарисі «Сокаль» (Л. 1961), а посилання на неї — а «Истории городов и сёл Украинской ССР, Львовская область» (К., 1978), хоч у першому україномовному виданні цього краєзнавчого збірника (К., 1968) зазначається, що назва міста ймовірно походить від давньоруського імені.

майже ідентичну думку щодо назви Сокаля висловив у «Топонімічному словнику-довіднику…» М. Янко. Він теж вважає, що вона антропологічного походження і пов’язана з давньоруським (давньоукраїнським) ім’ям. Але більш правдоподібну гіпотезу щодо появи топоніма Сокаль знаходимо в книжці Ю. Кругляка «Ім’я вашого міста». Він зазначає, що в староукраїнській мові слово «сокаль» уживалося в значенні «кухня», «їдальня». Тому й припускає, що на території, де в давнину заснувався Сокаль, стояла харчевня для подорожніх, від якої і пішла назва міста. Така мотивація цілком логічна. Адже «Толковый словарь великорусскага языка» Володимира Даля також наводить слова «сокалчий» (кухар) і «сокальца» (кухня), посилаючись при цьому на книги, написані в місті Острозі в XVI столітті. Це підтверджує вірогідність того, що від «сокаля», «сокальці» (кухні, харчевні), які в ті давні часи могли знаходитися на березі Бугу, або на місці переправи через нього і взяло собі ім’я місто, що тут згодом заснувалось.

Та маємо ще одну гіпотезу. Хоч менш відому, проте доволі переконливу.

У 1934 році вчений М. Лєвіцький обгрунтував версію, що назва Сокаля тюркського походження й пов’язав її з половецьким князем Сокалом, що означає «бородач», «достойник».

Майже водночас вивченням походження імені Сокаля займався також історик Теофіл Коструба. В своїй книжці «Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року» він переносить нас в XI століття й теж доводить, що назва Сокаля пішла від імені половецького князя Сокала. При цьому Т. Коструба зазначає: «під час написання моєї праці погляд М. Лєвіцького був мені невідомий, а тепер бачу фахове потвердження моєї гіпотези».

Теофіл Коструба обгрунтовує цю гіпотезу посиланням на запис у «Повісті минулих літ» за 1061 рік. Подаю його за літописом руським:

«Прийшли половці вперше на Руську Землю воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли половці Всеволода, і, спустошивши землю, відійшли. Се вперше було лихо для Руської землі од поганих безбожних ворогів. Князем же був у них Сокал».

Якщо врахувати, що наші князі не раз давали можливість поселятися степовикам у своїх володіннях, то цілком можливо, що міг осісти на берегах Бугу й половецький зверхник Сокал і заснувати тут свою оселю.

Як бачимо, найближчі до істини гіпотези Юрія Кругляка та Теофіла Коструби. Поки що лишень вони мають наукову аргументацію, а, отже, й перспективу для глибшого й ретельнішого дослідження загадкової назви, яку в древні віки взяло собі місто над Бугом.

senior

ПОЧАТОК ЕКСПАНСІЇ

На родючу й багату Белзьку землю, до якої належав Сокаль з навколишніми селами, здавна зазіхали сусіди. Ще в 981 році їх агресивні діїї змушений був присмирити Володимир Великий. а в 1352-ому тут появився з своїм військом польський король Казимир. Він оточив Белз і намагався його здобути. Та це не вдалося досягти навіть тоді, коли йому прийшов на допомогу угорський король Людовик. Українське населення на чолі з воєводою Дроздом відважно й вперто захищалося. Війська обох королів невдовзі відступили. Та все-таки в 1377 році за князювання Юрія Наримутовича Белз «упав». Його після кількатижневої облоги здобув цей угорський король Людовик. Через 47 літ згодом, коли наші землі стають власністю мазовецького князя, Сокалеві надається магдебурзьке право. Воно дозволяє осілим тут міщанам рубати в навколишніх лісах дерева на будівельний матеріал і дрова, ловити вудкою рибу в Бузі, але з умовою, щоб в околиці однієї милі від міста не було жодної корчми.

Що ж принесло Сокалеві магдебурське право?

Воно, як і в інших містах Галичини, анулювало, перш за все, існуючу місцеву самоуправу, мало відверто виражений антиукраїнський характер і не відповідало поглядам та життєвим потребам корінного сокальського міщанства. Крім того, магдебурзьке право хоч і запобігало упадку міст, сприяло розвитку торгівлі, проте супроводжувалося посиленням позицій іноземців, які масово поселялися на території Сокаля і деяких інших міст й добивалися обмеження національних, релігійних і соціальних прав українців.

Краєзнавець Б. Сокальський зазначає, що князь Зимовит, почавши управляти землею белзькою, передусім старався про піднесення міст і з тією метою надає їх мешканцям право магдебурзьке. для прибуваючих численних осадників з Мазовша та інших земель польських будує костьоли і фундує монастирі, як, наприклад, монастир О. О. Домініканців у Белзі в році 1394.

Протягом 1388-1406 років Зимовит IV дарує польським переселенцям з Мазовша села Боженку, Лещатів, Перв’ятичі, Скоморохи, Яструбичі та інші.19 Особливо щедрі офіри земельними наділами робить він першому мазовецькому старості белзькому Павлу з Раджанова.

Після смерті Зимовита IV владу на початку 1426 року бере в Белзькій землі його син Зимовит V. Відтак нею правлять Казимир II, Владислав I, Владислав II (1455-1462). Але роздаровування земель і сіл майже не припинялося.

Уже в ті часи починають разом з новоприбулими осадниками гніздитися в Прибужжі чужі монастирі, мов гриби після дощу, рости костели, спрямовуючи наступ своєї ідеології на корінне населення краю, засади його духовного життя. Таке становище змушувало наших предків не раз братися за зброю. У липні 1431 року в Белзькій землі, в яку входив Сокаль, вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздав багато кращих земельних угодь польській шляхті. Це був водночас протест проти збільшення різних повинностей і насильницьких утисків місцевого населення. Повсталі руйнували маєтки шляхти й латинського духовенства. Їх загони спочатку здобули кілька перемог. Королівське військо було в цей час зайнято воєнними діями проти великого литовського князя Свидригайла. Одержавши повідомлення про повстання, воно поспішило в Белзьку землю. повстанські загони, погано озброєні й не об’єднані, зазнали поразки.

У 1462 році, коли вимерли наслідники з роду мазовецького князя Зимовита, Белзьке князівство потрапляє під владу Польщі. Тоді воно було перетворене на воєводство, а Сокаль з навколишніми поселеннями почав іменуватися Сокальським староством. На території староства вже тоді знаходилися такі села, як Старгород, Угринів, Варяж, Скоморохи, Тартаків, Спасів, Переспа, Зубків, Шпиколоси та чимало інших.

senior

БИТВА НА БЕРЕГАХ БУГУ

Сокаль, як повітовий центр, в кінці XV і на початку XVI століть розвивпється повільно. Однією з причин було те, що знаходився він на так званому «Чорному шляху», яким численні полчища орд раз у раз несли в наш край страшні руїни і біду. Найбільше спустошив Сокаль і всю Белзьку землю Ахмет — син кримського хана Менглі Гірея. З 1499-го по 1523 роки він зробив дев’ять нападів на місто. Ці набіги ординців настільки призвели сокальських міщан до економічного упадку і зубожіння, що воєводська і королівська влади дуже тривалий час не змогли зібрати з них ніяких податків.

Особливо трагічно закінчився для Сокаля татарський напад літом 1519 року. Дуже знищивши Прибужжя, багатотисячна орда, яка мала чимало здобичі й вела з собою безліч узятих у ясир чоловіків, жінок та юнаків і дівчат, зупинилася великим табором біля міста, пограбувала його і вирізала всіх жителів, котрі не встигли втекти в ліси.

Коли над запаленим татарами Сокалем жахтіла пожежа й зникали в її полум’ї останні будинки, на правий берег Бугу привів із Волині своє військо український магнат, великий литовський гетьман князь Костянтин Острозький, який вирішив зупинити дальший похід татар під час їх переправи через ріку і визволити з полону бранців. До К. І. Острозького приєдналися польські загони.

Військо Костянтина Острозького складалося переважно з українців, що в XVI столітті нарівні з литовцями та білорусами називалися литовцями, і не раз брало участь у боях з татарами і здобувало перемоги, як, наприклад, в 1512 році під Вишнівцем. Томц, добре знаючи військову тактику татар, князь Костянтин Острозький був проти наміру польського гетрьмана Миколи Фірлея і його молодого приятеля Фрідріха Гербурта та інших, щоб переправляти через Буг і розпочинати бій з переважаючою у багато разів силою орди. На раді, яку скликав, він сказав, що треба вибрати для наступу найбільш слушний момент, або почекати, коли кочівники самі почнуть переходити ріку, бо на рівній місцевості вони здебільшого перемагають своєю чисельністю, можуть на прудконогих степових конях влаштувати «татарський танець», який теж сприяє їм на полі бою.

Незважаючи на це застереження, частина війська на чолі з М. Фірлеєм та Ф. Гербуртом усеж-таки почала переходити Буг. її зустрів град татарських стріл.

Такий хід подій змусив К. Острозького іти на підмогу. Та ледве військо встигло приготуватися до бою, як зірвалася сильна буря і заволокла все довкіл чорною непроглядною пеленою. З цього скоритсались татари. Вони несподіваними наскоками завдавали противнику дошкульних ударів, сіяли своїми криками хаос і заміщання. Та бій розгортався.

Позиція татар була набагато вигіднішою. Натиск їх сио наростав безупину. Побачивши, що в цій нерівній битві можна втратити все військо, К. Острозький наказав йому відступати. Але коли повернулися на протилежний берег Західного Бугу, то з 5000 воїнів не дорахувались 1200. Одні з них полягли в бою, другі потрапили в полон, інші втонули під час переправи у ріці. На полі бою залишилось багато вбитих татар.

У Львівському літописі знаходимо про цю битву таке лаконічне повідомлення:

«Року 1519. Битва сокальская. Князь Костянтин з іншими пани уїхал на замок Сокальский пред татари. НАших войска було 5000, а татарського 80000 гди ся потикали».

Видатний вчений Михайло Грушевський у своїй праці «Історія української козаччини» теж згадує про Сокальську битву, але кількість татар, які брали у ній участь, подає наполовину меншою.

«У липні 1519 року,— пише він,— велика орда татарська (40 тисяч, як кажуть) наїхала на землі побузькі — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблінську — й почала пустошити. Пограничне військо подільське в числі 3 тисяч поспішило на поміч і, злучившися з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоби погромити татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цілою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противися сьому планові, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховатися в сокальському замку, а татари, забравши трофеї, корогви й труби, з полоном і здобиччю пішли собі додому через Волинь.

Ся катастрофа зробила сильне враження у Польщі…».

Усталилась думка, що до цієї поразки у сокальській битві спричинились упертість деяких молодих поляків, зокрема Ф. Гербурта, та їх небажання прислухатись до порад старших воїнів.

Згодом трагічна розв’язка Сокальської битви особливо непокоїла польсько-українського поета епохи пізнього ренесансу Севастяна Кленовича та придворного поета князя Острозького Симона Пекаліда. Перший з них у своїй славнозвісній «Роксоланії» писав, що хоч Сокаль і має древнюю славу, але не достойний згадки через цю «поразку сумну». Другий, прославляючи у поемі «Острозька війна» хоробрість гетьмана Костянтина Острозького, шкодує, що йому не доручили повного командування у Сокальській битві з’єднаними військами:

Він захищав Батьківщину свою, він воєнне світило. Серед великих багатств задоволений жив собі скромно… В битві печальній Сокальській не згинуло б стільки загонів, Всю якби владу тоді над війьками йому доручили.

Сокаль згорів у 1519 році дощенту разом з двома церквами і костьолом. Після цього його на старому місці не відбудовували.

Якщо деякий час місто знаходилося в районі нинішнього села Забужжя і простягалось рівниною в напрямку теперішнього села Завишня, то після пожежі 1519 року його перенесли на правий берег Бугу — тут було безпечніше у випадку набігів татар і розливу ріки. Відтоді жителі міста справді не мали клопотів з доповіддю, але ординці їх не обминали і на новому місці.

Донедавна побутувала думка, що правий берег Західного Бугу сокальці розпочали заселяти в 1519 році згідно з розпорядженням старости Андрія Тенчинського. Тим часом польський дослідник А. Яначек виявив матеріали, котрі засвідчують, що переселення розпочалося значно раніше, ще тоді, коли старостою Сокаля був Юрій Крупський, тобто 1517 року. Ю. Крупський старостував у Сокалі від 24 червня 1502 року до 24 червня 1519-го, а тенчинський обійняв цю посаду після відходу Ю. Крупського.

А втім, є підстави вважати, що первісний Сокаль знаходився на високому правому березі Бугу, там, де в давнину було споруджено замок.

У 1549 році татари знову навідуються в Сокаль і запалюють його з передмістям Бабинцем і палацом старости.

Незважаючи на часті руїницькі напади ординців, польська влада не дбала про укріплення і захист від них мтста. Натомість посилювала утиски його жителів, підвищувала різні податки, що призводило до невдоволення мешканців. Дійшло до того, що в Сокалі ніхто не хотів жити. Знаючи це, король Зигмунд Авнуст вимушений був надавати місту певні привілеї. Він, зокрема, дозволив щороку вивозити безкоштовно із дрогобицьких солеварень 80 возів солі. Вільна торгівля на місцевому ринку цим товаром у деякій мірі піднесла престиж Сокаля.

На місці битви з татарами було споруджено пам’ятник. Стояв він там до того часу, поки на Сокальщину не прийшли червоні «визволителі» і не стерли його з лиця землі.

senior

ІСТОРИЧНІ СКАРБИ... НА ГОРИЩІ будинку краєзнавця Павла Бугая з с. Комарева

Донедавна вважалось, що історія села Комарева Сокальського району розпочинається XVII ст.—з часу першої згадки про село в писемних джерелах. Присутність тут людей у більш старожитні часи не була засвідчена в «Довіднику з археології України. Львівська область» (найбільш повному зводі археологічних пам’яток краю) чи «Історії міст і сіл України» населений пункт Комарів взагалі не представлено. Ця «біла пляма» — село лежить на чудових бузьких чорноземах, на берегах ріки Білий Стік та її стариць (де були старі річки), що наче створені для проживання й ведення господарства — пояснюється лише недостатністю археологічного дослідження як Малого Полісся, так і Сокальщини зокрема.

Але виявилось, що стародавня історія Комарева схована лише від науковців. Є людина, яка володіє цінним матеріалом з давньої історії села та його околиць. Приємною несподіванкою для фахівців-археологів стала продемонстрована їм недавно колекція із кількох десятків стародавніх виробів із каменю, глини, металу, скла від епохи мезоліту (10-8 тисяч років тому) до нового часу. Ці історичні скарби розміщено на горищі будинку жителя Комарева, невтомного краєзнавця Павла Бугая. Колекція упорядкована у вигляді невеличкої музейної збірки. Серед її експонатів є чимало й етнографічного матеріалу, насамперед, ужиткових речей ХІХ-ХХ ст.: сокир, мотик, посуду, ламп, монет, прикрас.

Найбільш вражаючою й науково цінною є збірка виробів з чорного волинського кременю. Це сокири, долота, серпи, різці, скребки, ножі, нуклеуси, відбійники, пластини мідно - кам’яного віку, бронзової доби та ранньозалізного часу (4-1 тис. до н.е., культури лійчастого посуду, тшинецько-комарівської та лужицької). Окремі вироби чудово збереглись, наче вчора вийшли з рук майстра. Вражають довершені форми повністю зашліфованих, з чорною лискучою поверхнею кремінних сокир, яйцеподібних, з чіткими вертикальними гранями нуклесів — ядрищ, від яких відбивали пластини для подальшої їх обробки, невеличкі, з тонко ретушованими (загостреним дрібним відбиванням) краями наконечники стріл та мікролітів -дрібних гострих пластин, що вкладались в ряд у поздовжній паз дерев'яного чи кістяного руків’я ножа, серпа або скребачки.

Значним є асортимент стародавнього посуду. Це уламки сформованих вручну, без застосування гончарного кола, горщиків, мисок, горняток, кубиків, пателень та кружальні, гарно орнаментовані, в основному давньоруського часу ХІ-ХІV ст., горщики, глечики, накривки. Є окремі екземпляри глиняних пряслиць — важків від веретена для прядіння, грузил для рибацьких сіток (очевидно, Білий Стік ще донедавна був широкою повноводною річкою, багатою на рибу), кістяних скребачок та проколок, що використовувались при обробці шкіри. Тобто, зібрані тут речі відбивають усе коло занять стародавніх осідців Білого Стоку та Бугу: землеробство, скотарство, рибальство, деревообробка, гончарство, чинбарство, прядіння. До часу пізнього середньовіччя належить й частокіл з дерев’яних паль, вертикально забитих у дно заплави стариці Білого Стоку — основи, можливо, тогочасного водяного млина.

Нещодавно автори статті разом із П. Бугаєм провели археологічну розвідку в с. Комареві. В урочищах «Баюрові дуби», «Під ставом», «Пирова парина» зібрано велику кількість фрагментів посуду та уламки крем’яних виробів різного часу. У деяких місцях на стародавніх поселеннях засвідчено особливо значне насичення знахідками: очевидно, тут знаходились великі громадські чи виробничі приміщення — майстерні, можливо, й могильники стародавніх мешканців краю. Цілком ймовірно, що незабаром в околицях с. Комарева проводитимуться уже стаціонарні археологічні розкопки. Тож сподіваємось на цікаві результати, адже на Сокальщині відомі археологічні пам’ятки великої наукової ваги. Згадаємо хоча б розкопки могильників 3-тисячолітньої давності в Ульвівку та Тяглові, дослідження в княжому Белзі. Та й неподалік Комарева, поблизу с. Зубкова, кілька років тому автори статті виявили унікальне багате поховання лендельської культури (доба міді, понад 5 тисяч років тому).

Колекція стародавніх знахідок Павла Бугая є значною. Але ще більше подиву й поваги викликає власне його краєзнавча діяльність, особливо на нинішні, далекі від проблем культури досліджень, часи. Мало того, що весь вільний від роботи та господарки час Павло присвячує польовим пошукам археологічного матеріалу. Він зорганізував для цього й односельців. Вони почали помічати у себе на полях виорані стародавні знахідки, які раніше були для них не речами з минулого, а просто камінцями чи кістками.

Так, під час будівництва підвалу п. Ігор Кіричук відшукав і передав Павлу Бугаєві мініатюрний ліпний горщок («гладушечку») 3-тисячолітньої давності — очевидно, наслідування справжнього посуду, який ставився в поховальну яму і супроводжував покійника в потойбічний світ. В основному крем’яні вироби поридали на зберігання Віра Стадник, Юрій Гуменюк, Петро Возняківський, Іван Присташ, Любомир Тиктор. Десяток знахідок з власного городу передав синові батько Василь Бугай.

Після детального знайомства й довгого спілкування з Павлом Бугаєм стає зрозумілим і навіть гідним поваги, і його небажання передати колекцію старожитностей в облаштовані львівські музеї чи Червоноградську філію музею історії релігії. Він волів би бачити свою збірку частиною фондів майбутнього районного Сокальського краєзнавчого музею. Музеєві саме такого профілю, на думку П. Бугая (з чим автори статті повністю згідні), найбільше відповідатимуть його археологічні, етнографічні та нумізматичні знахідки Вони не загубляться серед численного, часто — на вигляд більш поважною матеріалу обласних збірок, не будуть побічними речами в релігієзнавчій експозиції.

Краєзнавчі пошуки зблизили Павла Бугая з ентузіастами вивчення стародавньої історії краю й започаткування краєзнавчого музею в регіоні з Белза, Добротвора, Червонограда. Дієву допомогу в облаштуванні такою закладу можуть надати фахівці відділу археології Інституту українознавства їм, І Крип'якевича Національної академії наук України, м. Львів. Населення північних обширів Львівщини має не менш поважну й цікаву історію, ніж будь-який інший куточок Галичини чи Волині. Ця давня контактна зона, що з’єднувала південь України (Чорноморський басейн) з Балтійським регіоном, це частина давнього торгового шляху, який проходив по Дністру, Західному Бузі і Віспі, це батьківщина слов’янства, важлива частина давньоруської й української історії. Матеріальні й духовні надбання наших предків повинні бути в повній мірі збережені й доступні найширшому загалу, насамперед учнівській молоді краю. Це кредо комарівського краєзнавця Павла Бугая повинно знайти дієвий відгук у місцевої влади, керівників культури та освіти.

senior

Вступ — Праісторія — Перші історичні відомості — Під владою
мазовецьких князів — Включення до Польщі — Татарський погром і
перенесення оселі на правий берег Бугу — Стан міста в пол. XVI ст.

Славне своїм живучим культурно-національним рухом місто Сокаль, центр українського життя не тільки для самого повіту, але й доволі широкої округи суміжної Волині, не має ще своєї української моно¬графії. Дещо світла на історію його церков кинули принагідні нариси оо. В. Чернецького та Й. Мариновича, а те, що оповів нам про його історію поляк Сокальський у своїй монографії повіту, хоча й не без певної вартости, але ж занадто підлите патріотичним польським сосом, тенденційне. Поза тим, історично-археологічні та статистичні дані про наше місто, хоча й не надто вбогі, розкинуті по різних періодиках і книжках так, що зібрання їх в одну цілість не позбавлене поважних труднощів. А тим часом назріла вже пора монографічного опрацювання не тільки історії столиці нашого краю, але й її провінціяльних центрів. Наш програмовий "наступ на міста" не може вдатися без ближчого пізнання їхньої історії та виловлення з неї того, що, як здобуток нашої творчої й бойової енергії в минулому, могло б послужити виховуючим чинником для майбутнього.

Поки, одначе, Сокаль діждеться монографії, подиктованої українським серцем і написаної досвідченою українською рукою, хай її недостачу заспокоїть, хоча в часті, наш тимчасовий реферат.

Про якусь ближче означену людську оселю на місці сьогоднішнього Сокаля праісторія майже не говорить. А втім, вона мовчить не тільки в даному випадку. Археологічні нахідки на всьому просторі нашого краю це здебільша здобутки випадку, а не правильних розкопок і дослідів, і тому то наша праісторія, в усьому своєму цілому, має стільки прогалин, стільки питань полишає без відповіді. Ніхто дотепер не підіймався дослідження території Сокаля й околиці під кутом її доісторичної вартости і ми, маючи перед собою тих кілька мізерних нахідок в роді крем'яного долота й сокири, найдених разом з кістяком на місці нинішньої цегельні біля залізничного двірця, кістяного молотка з проверченим отвором на ручку, бронзової фібули римської форми й наушниці (може київського типу?) з трьома галками, та золотого перстеня з (грецькою?) ґемою, не всилі робити узагальнюючих висновків про життя й культуру території Сокаля в часах, необнятих писаною історією.

Можливо, що під землею дрімає ще цілий доісторичний архів, а може те, що найдено, це тільки сліди заблуканих в нашу околицю мандрівників. На всякий випадок, писана історія згадує наше місто доволі пізно. Не згадує Сокаля, ані більшої оселі на його місці, літопис Нестора, а вістка дослідника Шнайдера про первопочини міста, з уваги на недостачу документальних даних, здається нам доволі фантастичною. Цей то, зрештою заслужений, автор невиданого в цілості топографічного словника Галичини говорить, між іншим, таке:

"На лівому надбережжі Бугу, на так званих Огородах і Жабинах, лягла в часах заведення християнства на Україні первісна оселя Сокаля й Бабинця, звана Щебловом".

Правда, традиція, яка ставить первісний Сокаль на лівому березі Бугу, в околиці нинішнього залізничного двірця, могла б покриватися з випадковою нахідкою на цьому місці крем'яного знаряддя, але поки що це ще тільки припущення, а не стверджений наукою факт.

В княжих часах належала територія нашого міста до Белзького удільного князівства, що найдовше з усіх галицьких уділів задержав свою удільну суверенність і щойно в другій половині XV в. (1462 р.) був включений до земель польської корони. Першим з чужинецьких володарів над Белзчиною, після остаточного розпаду Галицько-Волинської держави, був шурин короля Ягайла — мазовецький князь Зимовит і щойно в одному з виданих тим князем актів, уперше в історії, згадується наш Сокаль. Сталося це 1411 р., коли то князь Зимовит, резидуючи в Сокалі, видав привілей для міста Буська. Треба припускати, що вже тоді Сокаль був замітним і, без сумніву, укріпленим городом.

Тринадцять літ згодом (1424 р.) видав той же князь Зимовит привілей про перенесення нашого міста з руського права на магдебурзьке і продав війтівство в ньому, разом з 4-ма ланами ґрунтів (коло 120 морґів), лазнею та половиною різницьких, пекарських і шевських яток, якомусь Миколі Шональсові, краківському міщанинові, за 150 гривень. З моментом, коли рід мазовецького князя вимер (1462), прилу¬чено Белзьке князівство до Польщі й перемінено на воєводство, в якому Сокаль з довколишніми селами означено як "сокальське ста¬роство".

Татарські напади, з яких перший, за польської влади, нотують хроніки під 1499 р., а чергові в 1502-3, 1509 і 1511 роках, не дають містові змоги розвинутися й зміцніти, тому польські королі раз-у-раз звільняють Сокаль від податків та інших державних тягарів.

З нагоди одного з таких королівських привілеїв (1506) довідує¬мося, м. ін., що місто мало щороку вибирати бурмістра, лавників і по двох "райців" — католиків і православних. В місті, в якому чужинець¬кий, напливовий елемент не міг закріпитися з остраху перед татарсь¬кою небезпекою, місцеве населення творило тоді переважну більшість, але в правах стояло воно далеко позаду чужинецьких зайдів.

День 2 серпня 1519 р. був епохальним в історії нашого міста. Тоді то зведено під Сокалем бій польсько-українських військ, на чолі яких стояли тоді гетьман М. Фірлєй і князь Константин Острозький, які одначе мусіли уступити перед перевагою татарви і, як говорить хроніст, "уїхали на сокальський замок, на кращий час себе для Речі Посполитої резервуючи".

Тоді старий Сокаль, знищений і спалений татарами, "до такої прийшов нужди, що зовсім ніхто не хотів у ньому мешкати". Це призвело тогочасного сокальського старосту Андрія Тенчинського (1524 р.) до перенесення оселі на інше місце.

Нове місто укріплено, але замок остався в румовищах поза його межами. В 1549 р. навідуються до Сокаля знову татари, які спалили місто разом з Бабинцем і палатою старости.

Люстрація сокальського староства з 1564-5 р. (Джерела, III, 218) так описує культурно-промисловий стан і національний склад нашого міста: "Сокаль, — читаємо там — містечко над Бугом лежаче, в ньому міщани зі своїх домів чиншу на замок не дають, ані з городів, бо пода¬ли справу, що їм це надано на оправу міста і тільки з поля дають чинш"

"Шевців там завсіди в повному числі є шістнадцять... пекарів, як котрого року, скільки їх зголоситься, на цей час є їх тридцять і сім... а крім цього інших пекарів, що не постійно хліб випікають, хіба на торг або на ярмарок... на той час шістнадцять... рибалок там же, що мають свобідну ловлю на ріці Бузі всякими сітями, яких на той час є двадцять і один, рибалок других, які вудками ловлять, там же є трьох; гончарів, що возять горшки на продаж до міста, таких на цей час є дев'ять; різників у Сокалі цехових нема, тільки такі, що зголосяться на замку їм можна в торгові дні продавати м'ясо на торзі... таких на той час є двадцять і три; а зачинають вони бити худобу від Великодня до м'ясо-пусту, в якім то часі є неділь сорок і п'ять, але що Русь, якої там є немало в Сокалі, постить крім великого посту в рік десять неділь, через те в той час для самих поляків мало б'ють худоби. Жидів на той час тільки на два доми".

З наведеної люстрації довідуємося, який промисел мав у Сокалі своїх представників та що перевага місцевого, українського населеним була тут очевидна, але... як це донині буває — зовсім не респектована.

senior

Нещастя міста й королівська опіка. Боротьба за і проти унії. Бунт православних, 1646. Хмельницький у Сокалі. Дальша історія.

В 1571 р. видав польський король Жигмонт Авґуст привілей для міста Стоянова, в якому, м. ін., доручає стоянівцям причинитися до скорішого укріплення Сокаля, в замку якого вони мають шукати захисту в час небезпеки. Говориться тут про сокальський замок, але це було, мабуть, тільки помешкання для старости, яке не мало, а в кожному разі не виявило, в пізнішій історії Сокаля, свого оборонного характеру.

В 1578 р. установив король Баторій ярмарок у Сокалі на св. Войтіха, до якого в 1639 р. додав король Володислав IV другий ярмарок, на св. Михайла. Останній мав тривати два тижні й відбуватися в ринку.

Як ми бачили з люстрації 1565 р., в місті було два жидівські доми і довго те скромне число не зростало, тим більше, що королівські приві¬леї (Баторія, 1585) закріпили той стан на протяг малощо не двох століть. Ще донедавна гніздилися жиди тільки на Зарваниці, нині зай¬няли вони ринок і головну сокальську артерію, звану Львівською вулицею.

Промінь світла, забарвленого кривавим відблиском братовбивчої боротьби, кидає на культурно-національний рух українського Сокаля ХVІ-ХVІІ в. історія боротьби за і проти унії. На долю нашого міста припала, м. ін., історична подія, наслідки якої заважили на цілій пізні¬шій історії України.

В 1594 р. відбулася в сокальській церкві св. Миколи вступна нарада українських церковних ієрархів, з перемиським владикою Копистинським на чолі, про унію з Римом, яку рік згодом підписали деякі владики в Бересті. Сокаль і Сокальщина не приєдналися тоді до унії, але коли в 1596 р. прийняв унію холмський владика, якому підлягала Белзчина, почалися для Сокаля страшні, озорені полум'ям пожеж і обагрені кров'ю дні внутрішньої боротьби. Розгоряється вона щойно в 30-их роках XVII в., але її руйнуючі первопочини відчуваються вже з кінця XVI в.

До старань польських королів над піднесенням міста, раз-у-раз руйнованого татарськими наскоками, слід зарахувати преважливий для міста привілей короля Жигмонта III,з 1607 р., про право складу руської соли, з якого, в нормальних умовах, могло місто тягти велетенські зиски.

В парі з королівськими привілеями й наданнями, що мали на меті закріпити безпечність і добробут католицького міщанства, яке заєдно було готове до оборони державних інтересів на нашій землі, йдуть зусилля в напрямі духовного завоювання Сокаля й околиці. Рівно стільки коштів і енерґії, скільки витрачувано на будову й удержання замків та твердинь, стільки їх витрачувано на будову й удержання латинських костелів та монастирів, призначених не так для заспокоєння релігійних потреб колоністів, як для притягання й задержання при апостазії місцевого населення.

В 1611 р. починається будова бернардинського монастиря, що перейняв на себе ролю зруйнованого сокальського замку, а в 1624 р. затвердив король Жигмонт III "вінування" монастиря Бриґідок на Бабинці. Той же король Жигмонт III, привілеєм з дня 5. XI. 1611 р., надав Маркові з Фелін Фелінському, жовнірові з Лівонії, лан на Бабинці, з правом заложення на ньому оселі, пропінації і т. д. Та не мав Сокаль щастя під опікунськими крилами польської влади. В 1616 р. погоріло місто так основно, що на цілий ряд літ не міг королівський скарб стягти з нього якогонебудь податку.

А тим часом серед українського населення Сокаля й Сокальщини розгорялася злощасна в своїх наслідках боротьба.

З інструкції православних депутатів на варшавський сейм 1639 р. довідуємося, що уніятський холмський владика насильно повідбирав православним церкви в Любліні, Красноставі й Сокалі. Запротестував проти цього насильства холмського владики, Методія Терлецького, православний владика в Луцьку, Атаназій Пузина, і з цієї протестації довідуємося, як виглядало це насильство. В протестації читаємо, що холмський владика-уніят опечатав у Сокалі церкви св. Миколи, Бого¬родиці й Михайла, внаслідок чого більш аніж протягом року не було по церквах богослуження й не відправлювано церковних треб. Церковну утвар і священичі одяги розграблено, церковні доми, шпиталь і майно спустошено, хворих розігнано, 60 тисяч цеглин, приготованих для будови церкви, продано, дзвіницю обідрано, паркани й огорожі роз¬несено.

Сокальські православні стають перед белзькими городськими актами як парафіяни церков, що "ніколи перед тим і тепер не були в унії", та зізнають, що, крім "челяді" холмського владики, помагали йому в захопленні церков місцевий ляндвійт і бурмістр, за що вони відтак дістали від висланника владики, о. Василя Черникевича, цер¬ковне поле й сіножаті в уживання.

За час свого володіння в Сокалі утворив собі холмський владика прихильну унії партію, що під пресією урядових шикан і церковної клятви пішла до нього з чолобитнею і попросила відкрити церкви.

З листа холмського владики до його представника в Сокалі, о. Василя Черникевича, довідуємося, що частина сокальських міщан прий¬няла унію і, як така, була припущена до владичої ласки.

Прийшли тоді до владики сокальські міщани — Микола Стефа-нович, Федір Троянович, Федір Шишка, старші "райці"; Федір Риґа — кравецький цехмістер, Андрій Сливка, Андрій Золотохвіст і, як цех¬містри кушнірські старші, Семен Волкович, Федір Сокобуч, Іван Кратевич, Федір Куровський, Марко Римар, Іван Міхейович, Микола Бохецович, Матвій Ярмолик та його дядько Мартин — і покорившися, просили "прийняти їх до сполечности вірних Божих".

Наскільки вищезгадані міщани не були репрезентантами загальної опінії, показалося це незабаром. 20 січня 1646 р. князь на Острозі Заславський, луцький староста, покликує на свій суд луцького владику Атаназія Пузину й князя Григорія Святополка Четвертинського — луцького підкоморія, Андрія Заборовського — луцького війта і Степана Деревенського, як відповідальних за бунт і бешкет, вчинені православними в Сокалі.

Отці Андрій Черникевич — пресвітер катедральної церкви св. Миколи в Сокалі, Іван Черникевич — пресвітер церкви св. Михайла, Лазар Костевич — пресвітер Поторицький, Степан Костевич — пресвітер Войславський та інші внесли до белзьких городських актів позов проти сокальських міщан, які під виглядом комісії, не покликавши до цього представників уряду, самі собі "nа fancye chlopstwa sokalskiego, z. roznych stron zebraney chalasty odszczepiencow", ПІД час вечірні в церкві св. Миколи напали на позовників, які заперлися в церкві; був тоді торговий день і зібране в місті "хлопство, п'яне, грубе, побунтоване яко бестії", напало під проводом Пузини на церкву і тоді як луцький владика кричав: "Бийте, добувайтеся до тих поганців", увірвалися до середини, духовників побили й пошарпали, св. Тайни по землі розкинули й ногами потоптали, образ св. Йосафата зі стіни скинули й порубали, кричучи, що це не Йосафат, але "душехват", тіло покійного о. Василя Черникевича, що лежало на марах готове до похорону, збезчес¬тили, за бороду шарпали й нахвалялися собакам на поталу викинути, вівтар спрофанували, усі книги забрали і, погулявши по церковних домах, усе знищили й сплюндрували..."

Так говорить позов, самозрозуміло перебільшуючи все й опоганю¬ючи мотиви, які порвали сокальчан до такого святотатства. Для нас ці мотиви ясні й зрозумілі. Вони теж ще раз порвали сокальчан до нового збройного зриву в момент, коли над Сокалем знялося криваве полум'я Хмельниччини.

Львівський райца Самійло Кушевич, описуючи переможний похід Хмельницького крізь Галичину, в своєму листі з 7 вересня 1648 р. говорить, м. ін., що "Pod Sokalem in arms stanelo skonfederowane cholopstwo. Natazla sie zdrada w miescie tamecznym i zaraz zaplate odniosla mieczem. Со sie tam stalo dalej, nie wiemy".

А що там сталося, ми знаємо. Костомарів оповідає, що з наближенням Хмельницького сокальські православні кинулися до нього як до спасителя й разом з козаками пограбили католицькі костели, при чому навіть кості покійників викинуто з домовин. Хмельницький стояв тоді табором під гаєм Валявкою, де донині збереглися сліди окопів. Коли Хмельницький пішов з-під Сокаля на Львів, почалася чорна ніч відплати для православних. Поляки, які тепер стятися з усіх усюдів до міста, почали ночами нападати на українські доми, вирізували їхніх мешканців, а тіла вбитих кидали до Бугу.

Літом 1649 р. скликав король Ян Казимір під Сокаль посполите рушення, яке вийшло відтіля проти Хмельницького під Топорів і Збараж.

В 1650 р. почалася будова монастиря й костела Бриґідок коштом Христини з Любомирських Потоцької, але в 1655 р. знищили його козаки Хмельницького.

В 1651 р. відбулося під Сокалем чергове посполите рушення, під час якого відсвятковано ювілей папи Інокентія X з особливою парадою й пересадою екс-кардинала й єзуїта на престолі.

Розгром української армії під Берестечком, спричинений зрадою татар, приписували поляки особливій ласці неба, позисканій сокальською парадою.

Ще раз навідується Хмельницький до Сокаля в 1655 р., але тим разом його прихід не викликав уже такого вибуху захоплення, як у 1648 р. Раз, що польська "вендетта" занадто врізалася в пам'ять приборканого українського населення, а друге, що похід Хмельницького й тепер не був нічим більше понад тактичний маневр, а освободження Галичини й приєднання її до Придніпрянщини було й тепер поза межами цього маневру. Зневіра в успішність збройного зриву далася тут відчути в цілій повні.

З переведеної в тому ж році люстрації сокальського староства довідуємося, що в місті були тоді цехи — кушнірський, ковальський, кравецький, шевський, столярський, бондарський і золотарський, ткацький та пекарський. Жидів було далі тільки два доми, як перед століттям.

В 1671 р. Сокаль згорів до тла. Рік згодом, коли на Галичину і Львів маршували полки Петра Дорошенка, станув під Сокалем гетьман правобережжя Ханенко з 5000 козаків.

З важливіших подій пізнішої історії нашого міста згадаємо перебування шведів у 1702 році, які здерли тут величезну контрибуцію й залишили по собі, крім сумної пам'яті, окопи, сліди яких збереглися донині в двірському городі, на Бабинці.

Два роки згодом тікав через Сокаль, перед шведами, польський король Авґуст II, що зупинився обозом на бабинецьких полях.

В 1708 р. розбив Адам Сєнявський, противник короля Ліщинського, отаборене під Сокалем литовське військо.

Про занепад міста й торговельного життя у ньому свідчить, між іншим, збережений декрет Ксаверія Потоцького з 1725 р. У ньому він, "запобігаючи дальшій руїні міста", забороняє, під карою ста гривень і конфіскати товару, перекупкам і різникам торгувати по вулицях, наказуючи торгувати виключно в ринку, що стояв тоді пусткою, при чому до багатьох ґрунтів у ринку навіть власники не хотіли зголошуватися. Ті опустілі ґрунти наказав Потоцький маґістратові конфіскувати й продавати тим, які б дали запоруку, що на них побудуються.

Поза ринком могли існувати тільки блаватні й суконні склепи та аптеки. Рівночасно Потоцький доручає маґістратові, щоб цей подбав про правильне відбування ярмарків, що тоді були у великому занепаді.

В парі з тим, як падало й убожіло місто, поволі росли, кріпшали жиди; донедавна стиснуті до двох домів у місті, тепер почали його формально заливати. В 1751 р. переселилися сюди, між іншими, прогнані з Тартакова два жидівські друкарі.

Розбір Польщі в 1772 р. застав Сокаль, як і решту міст під Польщею, в повному занепаді. Були тоді на Бабинці, крім міських вільних ґрунтів, три юридики — бриґідська, бернардинська й старостинська. В тому ж році погорів парафіяльний костел над Бугом.

В 1784 р. знесено монастир Бриґідок, костел якого перемінено на парафіяльн&#

senior

Сокальські церкви: Пречистої — у старому й новому Сокалі; василіянський монастир; св. Миколи; св. Михайла; нова церква св. Петра і Павла.

Не є це випадок, що вся наша культура й національний рух мину¬лих віків зосереджувалися в церкві й довкола неї. В часах, коли кличі оборони "віри" і "нації руської" були виписані полум'яними буквами не тільки на книгах братських протоколів, але й на козацьких прапорах, була українська церква нездобутою національною твердинею, осідком нашої внутрішньої влади й правосуддя, свого роду "державою в державі"...

Не збереглися до нас ні староукраїнські городи, ні княжі тереми, насторожені баштами й вудильницями, а ставлені згодом на нашій землі замки й палати були ставлені не для нас, а проти нас. І тільки в наших старих церквах-музеях зберігся дух нашого минулого, немов доісторична мушка, законсервована в хрустальному янтарі.

Тому то історія сокальських церков цікавіша для нас, аніж історія самого міста, що від своїх первопочинів ставилося вороже до нас і витискало нас із кожної позиції, з кожного шматка прадідної землі.

Найстарша, за місцевою традицією, сокальська церква Пречистої сягає своїми закладинами в первопочини самого міста, з яким разом стояла вона на лівому березі Бугу і разом з містом впала жертвою татарського погрому в 1519 році. Традиція впевняє, що з пожежі, в якій пропав цілий первісний Сокаль, вирятувалася тільки чудотворна ікона Богородиці. її перенесено до спеціяльної каплиці на лівому березі Бугу, де відтак станув монастир Бернардинів, що, загорнувши каплицю, загорнув і нашу ікону.

Д-р В. Щурат, застановляючись над свідомим і послідовним прис¬воюванням собі наших чудотворних ікон поляками, слушно підкреслює політичний змисл у тій польській "набожності". За кожною такою загар¬баною в нас іконою тяглися рої вірних, що своє прив'язання до традиції нерідко, відтак, оплачували утратою прадідівської віри й національности.

Після спалення первісного Сокаля татарами й перенесення його на нинішнє місце, побудовано тут нову церкву Пречистої, що по кількох століттях впала жертвою пожежі 1821 р.

Серед паперів місцевої парафії збереглася записка про канонічну візиту нашої церкви, відбуту 12 березня 1749 р. з доручення холмського владики Феліціяна Володковича.

Церква була дерев'яна, "в стінах і покрівлях добра", з трьома дверми на залізних завісах, з багатьома вікнами, "в олово оправле¬ними" і забезпеченими залізними ґратами. Дзвіниця стояла окремо (аb ехtrа) і мала чотири дзвони. Не було звичаєм візитаторів описувати архітектуру й мистецьку обстанову візитованих церков, тому ми не можемо уявити собі нині, як справді виглядала найстарша з церков Сокаля.

Місцева традиція впевняє, що церква Пречистої була монастирсь¬кою і належала до Василіян. На жаль, про сокальських Василіян маємо дуже скупі й непевні відомості. Історик василіянського чина Коссак говорить, що чоловічий монастир Василіян був у Сокалі в 1567-1691 роках. На всякий випадок, в актах львівської Ставропігії збереглися відомості, що в 1669 і 1691 роках Ставропігія обдарувала сокапьський монастир церковними книгами. При сокальському, врешті, монастирі мешкав якийсь час уніятський київський митрополит Гавриїл Колєнда. В енциклопедії Ольґебранда говориться (т. XII, стор. 441), що, "коли по 1672 р. військо царя Алексія почало заглядати до Вільна, митрополит Колєнда перенісся до Сокаля, до монастиря ОО. Василіян".

Одначе Колєнда мусів бувати в Сокалі й раніше, про що свідчить звідомлення нунція, кардинала Марасконті, до папи Климентія І, з 1671 року. Марасконті пише: "Властива столиця митрополита повинна бути в Києві, бо він є заразом архієпископом київським і галицьким. Але що Київ зайняли москалі-схизматики, а Галич підупав, треба би його столицю перенести до Львова. Та не маючи дотепер властивої столиці (Гавриїл Колєнда), проживає в Сокалі, де є визначна архімандрія Васи¬ліян" (Relacye Nuncyuszow, т. II, стор. 410). Відомості, як бачимо, супе¬речні. В одному місці говориться про убожество сокальського монас¬тиря, який доводилося львівській Ставропігії підпомагати церковними книгами, а на іншому місці говориться аж про архімандрію. Прослід-ження історії сокальських Василіян могло б бути вдячним завданням для дослідника української культури. Є навіть познаки, що в Сокалі, крім чоловічого монастиря, був і жіночий. В Городиському пом'янику (в кристинопільській бібліотеці) є записка: "А се упис інокині Пелагії з Сокаля..."

Безсумнівним жемчугом традиції й мистецької старовини українсь¬кого Сокаля є його мурована церква св. Миколи. На жаль, ні її істо¬рична, ні мистецька цінність ніким досі не просліджені. А шкода. Бо ця невеличка церковця, побудована на горбку над Бугом, з своїм трьохнав-ним, трьохабсидним заложенням, промовляє до нас формами дуже старої українсько-візантійської традиції.

Вищезгадана церква Пречистої стояла біля неї та обидві були обведені спільним муром і обидві разом творили, може, комплекс мона¬стирських забудовань.

Коли її збудовано? Невідомо. Напевно не пізніше XVI в., а може ще раніше. Посвячена вона пам'яті перенесення мощів св. Миколи з Миру в Лікії до Барі, а що цього свята нема в православному календарі, то це декого навело на думку, що побудовано її наприкінці XVI в. — в зв'язку з унією, а, може, й для її поширення. Це можливе, але й не виключена старша дата, за якою промовляла б середньовічна конструкція мурів і "немодна" вже в нас у XVI віці архітектоніка.

12 листопада 1669 р. митрополит Колєнда, повертаючися з коро¬нації Михайла Корибута Вишневецького, відбутої в Кракові, прислав Миколаївській церкві ікону св. Миколи, що збереглася у великому вівтарі донині. Свідчило б це про факт, що в тому часі належала наша церква до уніятів, тоді як, за словами традиції, православні ходили до церкви Пречистої. Чи, однак, могло б це діятися на одному ґрунті, в нутрі спільних цвинтарних мурів, можна сильно сумніватися. В 1694 р. церкву обновлено, про що свідчить напис, уміщений над церковним хором.

З 1731 р. збереглася до нас візитація, в якій заслуговує на нашу увагу початковий уступ: "Сама церква мурована, з давніх-давен (ех antiquitate) не була крита зверху, але тільки засклеплена, тепер одначе покрівлею і банею високою украшена". Як бачимо, незгідне з старою архітектонікою церкви накриття походить щойно з першої половини XVIII в.

В 1754 році належала вже наша церква до світських парохів, що в підписі першого з них, о. Стефана Оролевського, виразно зазначено.

Під час основної обнови церкви за душпастирства о. Івана Ціпановського (1853-1877) розмальовано її в нутрі, старий іконостас заступ¬лено новим, уставлено бокові престоли і взагалі позатирано сліди глибокої старовини, яка до того часу зберігалася в обстанові церкви. Остання обнова, переведена в 1927 р., була більш оглядною й згідною з основами зберігання пам'ятників глибокої старовини, яких у нас і так небагато.

З старшої обстанови церкви слід згадати напрестольну ікону св. Миколи, ікону Покрова Богородиці в боковому престолі, антимінс Максиміліяна Рилла, дерев'яний трираменний хрест у срібній оправі з Гравірованою датою 1673 і підписом Луки Яромовського, та грамоти й універсали польських королів, збережені в церковному архіві. Традиція впевняє, що під Миколаївською церквою є підземелля, в якому Василіяни, покидаючи Сокаль, заховали цінні книги.

Протягом століть, аж до 1909 р., в якому побудовано нову церкву, св. Петра і Павла, Миколаївська церква була парафіяльною для Сокаля, єднаючи в собі кількасотлітню історію його українського населення, що, поряд з її винятковою мистецькою вартістю, повинно б послужити основою для спеціяльної монографії.

Третьою із старих церков Сокаля є церква св. Михайла при вул. Шляхетській, на колишньому передмісті. Первісно вона була дерев'яна і, як така, простояла до 1778 р. В тому році її розібрано й закладено підвалини під муровану, будова якої протяглася до 1835 року. В старо¬вину удержувано при церкві шпиталь і школу.

Уже з першого погляду церква св. Михайла викликає враження скромного бароккового костела, так мало в ній ціх українського тради¬ційного будівництва. Не дивно, адже — будувалася вона в часах пов¬ного упадку братських установ та денаціоналізації духовенства і, як наочний документ цього лихоліття, має свою історичну вартість.

Про нову церкву св. Петра і Павла, закінчену в 1909 році, не приходиться нам багато говорити. А втім, про неї появилася спеціяльна книжка, яка, з відданням справі, освітлює усі перипетії її постання та будови. Проектував її пок. В. Нагірний, що, згідно зі своєю архітек¬турною ідеологією, не лінувався пошукати за зразком для неї аж у... Марселі, тоді як на рідній землі не перевелися ще свої рідні й не менш величаві зразки старого українського будівництва. Петро-Павлівська церква звертає на себе увагу своїми розмірами й репрезентативною помпою, але пам'ятником українського будівництва вона, на жаль, не є, так само, як цілий ряд "нагірнянських" церков, розсіяних здовж і поперек нашого краю.

Загалом, культурно-національне життя старого українського Сокаля — це прекрасна тема для майбутнього дослідника.

Сокаль, а краще кажучи, його Миколаївська церква — це колиска Берестейської унії; Сокаль був, хоча короткий час і неофіційно, осідком митрополита; в Сокалі працювали довгий час Василіяни; тут, врешті, Хмельниччина й боротьба за і проти унії залишили по собі непорушну традицію. Чи для освітлення усіх тих питань нашого минулого не варто зайнятися історією українського Сокаля з більшою увагою, аніж це було дотепер?

senior

Бернардинський монастир і його леґенди. Сокальські костели.

Хроніка сокальського монастиря Бернардинів починається доволі характеристично. Щоб перебороти вплив традиції про українське по¬ходження головної атракції монастиря, якого була його чудотворна ікона Богородиці, починається вона з леґенди про цю ікону.

За словами тієї леґенди, жив за часів короля Ягайла литвин Яків Венжик, що, охрестившися, почав малювати ікони. Втративши очі, відбув він прощу до чудотворної ікони Богородиці в Ченстохові, де про¬видів і з дяки за ласку, рішив вималювати ченстоховську Богородицю. Не можучи відразу намалювати ікони, тричі їздив до Ченстохови, а коли вернувся з третьої прощі, застав свою, ледве підмальовану, ікону готовою. Признав це чудом і помістив ікону в стародавньому сокальському костелі. Мало це статися в 1400 році, коли історія ще мовчить про наше місто.

Як би там не було, то закладений 1599 р. монастир сокальських Бернардинів прийшов у посідання ікони. В 1619 році, сто літ по татарсь¬кому розгромі й перенесенні міста на правий берег, відбулося святкове посвячення бернардинського костела.

Найзамітнішою з подій, яку монастирська хроніка занотувала, було перебування в Сокалі Хмельницького. Хроніка датує це 1655 роком, хоча правдоподібніше мало це місце в 1648 р. і, очевидно, не в тому освітленні, яке подає хроніка, що пише:

"Хмельницький, зайнявши дня 9 листопада опущене місто Сокаль, наступав завзято на укріплений монастир, де шукала захисту довко¬лишня шляхта з жінками і майном. Невеличка горстка оборонців хоробро опиралася величезним силам напасників, але коли в нових наступах козацтво почало вдиратися на мури й обложені засумніва¬лися в успішність дальшої оборони, з'явилася на воздухах Найвища Опікунка монастиря і вірного її люду в ясній шаті, кинула страх на козацтво і освободила Господнє прибіжище. Хмельницький відступив від монастиря і розложився табором під лісом Валявкою; відсіля він почав слати листи до монастиря, бажаючи здобути його підступом; хотячи дізнатися про силу залоги, попросив, щоб йому можна було помолитися до чудотворної ікони. Позискавши дозвіл, вибрався зі своїм слугою Василем Прокоповичем до монастиря, де впущений, бачучи мало людей, почав укладати зараз злочинні пляни. Але зустріла його негайна кара; бо коли він станув перед вівтарем Богородиці й коли відслонено перед ним чудотворну ікону, поражений незвичайним блиском і ясністю, осліп. П'ять годин тривала сліпота козацького геть¬мана, після чого, внаслідок гарячих мольб ченців і народу, та свого власного каяття, прозрів. За цю ласку дарував гетьман для монастиря срібну чашу наповнену дукатами й відступив з-під Сокаля, йдучи на Львів, відкіля написав до ігумена монастиря лист з подякою".

Є історичні легенди, які опановують нашу історичну свідомість своєю незбагнутою красою. Але є леґенди, від яких відгонить політич¬ною тенденцією і брехнею. До них належить і бернардинська легенда про Хмельницького.

Про те, що Хмельницький, привітаний українським Сокалем хлібом і сіллю, не мав потреби, а ще менше — часу, здобувати бернардинсь¬кий монастир, знаємо з історії. Не виключене, однак, що гетьман — з вродженої набожности — міг відвідати чудотворну ікону, українська традиція якої була йому відома; міг теж зложити їй у дарі чашу з дука¬тами, але щоб цей великий вождь понижувався до такого мізерного підступу в відношенні до такого мізерного стратегічного об'єкту, щоб аж сам ходив на звіди і щоб врешті українська Богородиця осліпила українського гетьмана, за здоров'я якого мали б гаряче молитися ті, що мали всі дані ненавидіти його всіма фібрами душі, це, при всій своїй наївності, хитро закроєна політично-історична небилиця. На жаль, вона протягом цілих століть була моральною зброєю, вістря якої було звер¬нене проти нас і, як таку, ми її тут наводимо.

Велика пожежа монастиря в 1843 р. потягла за собою, крім загаль¬ного знищення, і втрату чудотворної ікони, що так довго була притя¬гальною силою для цієї "кресової" станиці польщини на нашій землі. Збереглися з пожежі: вежа з годинником роботи Івана Черневського із Жовкви (з 1748 р.), дзвіниця та ризниця. В 1848 р. закінчено відбудову монастиря, при чому в головному вівтарі костела вміщено копію давньої ікони Богородиці. Але ще одна пожежа, в 1870 р., знищила монастир так, що пізніша обнова відібрала йому весь його старовинний характер. З оборонних мурів монастиря осталися тільки дві башти й останки нині вже перебудованих мурів.

Старий парафіяльний костел стояв над Бугом на місці, де тепер стоїть костелик св. Івана Предтечі (з 1882 р.). В 1772 р. він погорів, після чого 1784 р. перемінено його на парафіяльний костел скасованих Бриґідок. Останній, обновлений після пожежі 1870 р., нічим незамітний. Цікавіші тут старі оборонні мури з мальовничими баштами.

Із збережених у костелі пам'ятників цікава є золочена чаша італійської роботи XVII в. Про старовину латинської парафії в Сокалі переконує нас записка у міських актах Львова, згідно з якою львівський золотар Авґустин виконав у 1477 р. монстранцію для костела в Сокалі.

senior

Іларіон Калиневич,

Мої дні в сокальській семінарії.

Був кінець травня 1928 року.
(...)

Шкільний рік починався у вересні. Ввічливі сокальські колеґи допомогли мені знайти помешкання, чи так звану "станцію", при вул. Шляхетській, у польської родини. Тут мешкали вже й інші студенти, а саме Грицько Демчина і Василь Осташевський. Обидва вони були на п'ятому році. Про Грицька казали мені інші, що то "мудрий хлоп", бо навіть пише поезії. А Василь любив музику і провадив хор семінаристів, в якому дещо пізніше і я співав, зокрема в церкві, на Службі Божій, т. зв. "дев'ятці".

Згадані студенти прийняли мене ввічливо, але з резервою. Не знали, якого то "пташка" дістали до хати. В той час діяли на терені Сокаля таємні студентські гуртки, отже обережність і дискретність належали до загальноприйнятих правил доброї поведінки. З конспіративних мотивів було навіть вказаним, щоб українські студенти мешкали у поляків.

Ми всі три спали в одній кімнаті, також харчувалися на місці. На стіні в нас висіли великі портрети Шевченка і Франка, а це кололо очі господарів і колеґ-поляків, які часом нас відвідували.

Наука в семінарії розпочалася Службою Божою. Ми пішли парами до церкви св. Петра і Павла, а після богослуження вернулися до кляс. Нам дали розподіл годин і ще деякі розпорядження, а відтак відпустили додому. Того дня чимало студентів пішли над Буг, поскидали взуття і бродили по воді, співаючи пісень, або жваво дискутуючи. Купатися було вже захолодно. "Правдива" наука розпочалася щойно наступного дня.

В клясі на 4-ому році було нас 44 учнів, рівно пополовині — українців і поляків. Хоч семінарія була формально утраквістична, на ділі всі предмети, крім релігії, української мови і господарювання, були подавані польською мовою.

В нашій клясі на фронтовій стіні, обабіч Христового Розп'яття, висіли портрети — Т. Шевченка і А. Міцкєвіча. Учні, за малими винятками, самочинно поділилися на дві групи. По одній стороні сиділи українці, звернені лицем до Шевченка, по другій поляки, напроти портрету Міцкєвіча. Ніхто не аранжував цього двоподілу, це був спонтанний вияв наших почувань.

Коли прийшлося обирати "війта" кляси, українці висунули свого кандидата, а поляки свого. Вислід голосування заскочив учителя — господаря кляси. Точно 22 голоси були віддані за українського кандидата і стільки ж за польського. По хвилині застанови господар кляси проф. Цвенар заявив, що коли ми не будемо спроможні самі обрати собі війта, тоді він сам буде виконувати ті обов'язки.

Минали дні, тижні, місяці. Я помалу привикав до свого оточення, втягався в науку, пізнавав краще професорів і колеґ.

Прийшла перша конференція, на яку майже всі учні неспокійно ждали. Мене "спалено" з кількох предметів. Це дуже підкопало мій авторитет. Мене покликав до себе проф. Гамерський, що був немов опікуном студентів-українців.

— Що з тобою, хлопче? — дорікнув він мені. — Викинуть тебе зі школи! При вступному іспиті ти зробив добре враження. Ми сподівалися, що будеш відмінним учнем. А до чого ти себе довів?

Мені було дуже неприємно слухати докорів учителя, якого ми всі поважали й любили. Я обіцяв поправитися. Правду кажучи, причиною тих моїх перших невдач у школі була панна Євця, синьоока бльондинка з Хлівчан. Я "закрутив" собі нею голову, витрачав багато часу на "рандки", а це відбилося від’ємно на моїх поступах у науці. Мої співмешканці також нераз перестерігали мене перед поганими наслідками такої поведінки.

Треба було таки поважніше взятися до праці над собою. Я вірив у свої сили і спроможності, знав, що можу бути добрим студентом.

Наступна конференція принесла вже помітну поправу. Мій престиж серед колег зріс, а мої співмешканці — Грицько і Василь — щиро раділи моїми добрими успіхами та ставились до мене з більшою повагою. Я побачив, що здобув теж більше довір'я у своїх колег. Незабаром мене завербували до таємного Пласту, а далі і до Юнацтва ОУН.

Ми сходилися на таємні наради, вивчали українську історію, читали журнал Розбудова Нації та підпільну Сурму. Відзначували святково такі події, як 1 листопада, 22 січня 1918 і 1919 рр. і інші. Це була виховна праця в патріотичному дусі, яка формувала наш ідеалістичний світогляд, зміцнювала любов до своєї нації, заохочувала до жертовности і навіть рисковних чинів. Нашим зв'язковим у Пласті був один з братів Стефанишинів, а провідником юнацького звена ОУН — Мирон Ганіткевич.

Культурне і громадське життя тодішнього Сокаля було на пересічному рівні. До Сокаля приїздив час до часу театр Йосипа Стадника, хор Дмитра Котка, а одного разу дав тут свій концерт теж молодий співак Василь Тисяк, який якраз закінчив свої мистецькі студії в Італії. Також сокальська "Бесіда" влаштовувала зібрання з цікавими науковими рефератами, на які радо приходили наші студенти. "Бесіда" стала місцем зустрічей і додаткових нагод "відпроваджувати когось" додому.

Місцевий жіночий семінар співпрацював з чоловічим. Ми разом влаштовували щорічні Шевченківські концерти, які апробувала цивільна влада. На одному з таких свят я деклямував поему Т. Шевченка "Неофіти", а в хорі виконував деякі сольо. В гімназії також був добрий хор, що ним керував студент Шилкевич. Там вибивався в тенорах студент Роман Граб, а в басах Євген Пизюр.

Тим часом ситуація в нашій семінарії погіршилася у відношенні до українців. Польська нагінка почала діяти. Звільнено професора української мови Хомицького. На захід перенесено нашого опікуна проф. Гамерського. На донос до поліції виключено зі школи студентів — Петра Твердохліба, з яким я сидів в одній лавці, Луку Крука і Василя Ваврука (пізнішого старшину УПА "Ватюгу"). Всі вони були "файні хлопи", українські націоналісти й підпільники. їм нічого не доказано, а тільки названо "вивротовцями" (революціонерами) і, як таких, усунено зі школи.

Відносини між українцями й поляками в клясі стали напружені. Ми знали, що польські колеги не довіряли нам і стежили за нами. Треба було оберігатися у розмовах і в поступуванні.

На п'ятому році навчання я мешкав уже ближче до семінарії, на т.зв. "Колонії". Моїми співмешканцями були — Микола Манькут і Панчук. На цій самій вулиці жила родина Трісків. За їхньою донею Ґенею, стрункою красунею, ми — "кавалери" завжди з захопленням стежили зі свого вікна, коли вона верталася зі школи до хати.

Час минав, день матури наближався. Треба було присвячувати більше часу і зусиль на навчання. На ніяку допомогу від будь-кого не було надій. Ми, українські студенти, знали, що при матурі нас щадити не будуть. До того ще громом вдарила нас усіх вістка, що львівська кураторія висилає, як головуючого матуральної комісії, найгострішого інспектора Зайонца. Ходили чутки, що той пан Зайонц був колись українським Зайцем. На посту шкільного інспектора він став дуже вимагаючим, ароґантним, нетолерантним, зокрема супроти українців. На саму згадку про нього матурантам терпла шкіра. Єдина рада для нас була — вчитися і ще раз вчитися.

Прийшов день матури. За президіяльним столом комісії сидів таки той страшний пан Зайонц. Ми з тремтінням витягали аркушики паперу з запитаннями до письмового та усного іспиту. Непевність була така, як при тягненні льотерійних квитків.

Я успішно відповів на всі запитання і склав іспит з доброю оцінкою. Немов камінь з серця відпав; тепер я міг легше віддихати. Тільки жаль було колеґ, які перепали; їх було більше, як ми сподівалися.

По матурі я мав їхати до Відня, на вакації до своїх батьків, які там постійно перебували. Передо мною відкривався новий світ. Я мав їхати вже не як студент, але як учитель, який серед неприхильних обставин таки став на "свої ноги". Не легко було тоді українцеві дістати пашпорт на поїздку за кордон. Поліція і староство кривилися, робили перешкоди, переслухали декілька більш довірених їм осіб і аж тоді видали пашпорт.

А тим часом абсольвенти семінарії та гімназії святкували свій успіх. Влаштовували забави, гуляли, пили, співали. На одну таку забаву в польському домі запрошено, на диво, також нас, українців. Там, на загальне бажання, я проспівав "Гетьмани" Лисенка. Здавалося, що в ту хвилину зникли взаємні національні упередження й підозріння, а ми — абсольвенти — усвідомили, що всі ми становимо немов один гурт "апостолів", з однією місією — йти у світ научати...

Чи так воно, чи інакше, настала для мене пора покидати Сокаль. За два роки я зжився з цим містом, мав чимало добрих друзів, з якими тяжко було розлучитися. Все це були сини сокальської землі, здебільше селянські хлопці, добрі українці, щирі друзі, на яких завжди можна було розраховувати. Покидав я й милу дівчину з Хлівчан, з якою перевів чимало гарних хвилин. Я покидав і прощав Сокаль.

Після мого від'їзду до Відня в Сокалі були переведені арештування. В учительській семінарії, як твердила поліція, викрито українську підпільну організацію, мовляв, хтось доніс про це. Я теж був обтяжений звинуваченням у приналежності до неї та раз назавжди опинився на поліційному "чорному списку": посади вчителя в Польщі я ніколи не отримав.

Змушений обставинами, я ще раз підготовився і склав гімназійну матуру. Моє дальше життя поплило іншим руслом від того, яке я собі плянував раніше. Та це вже інша історія.

Сокальські дні і ночі залишилися для мене назавжди незабутніми прекрасними спогадами моєї неспокійної юности.

lwowiak

Sokal i kresy nad Bugiem - dvd

O czym jest film?

Przepiękne są wnętrza cerkwi obrządku grecko-katolickiego, m.in. św. Piotra i Pawła oraz św. Mikołaja, w której B.Chmielnicki brał ślub.

Sporo miejsca zajmuje pobyt w ruinach pałacu Potockich i czynnym już od 2004 r. kościele rzymsko-katolickim i cerkwi w Tartakowie.

W maju 2007 r. odbyła się w tym kościele Msza św. w dwóch językach: polskim i ukraińskim. Normalnie raz w tygodniu przyjeżdża ksiądz z Czerwonogradu (dawniejszy Krystynopol) i odprawia nabożeństwa w języku ukraińskim.

Na pewno duże wrażenie zrobią ujęcia klasztoru Bernardynów (obecnie znajduje się w nim ciężkie więzienie) oraz piękne widoki starego miasta i cmentarza w Sokalu. Wszystko jest uzupełnione rozmowami z mieszkańcami sokalszczyzny w języku polskim i ukraińskim.

Fragmenty filmu można obejrzeć po kliknięciu na linki:

Sokal k/Lwowa - intro do filmu:
[link widoczny dla zalogowanych]

Sokal k/Lwowa -cerkiew pw. św.Piotra i Pawła:
[link widoczny dla zalogowanych]

Zabuże k/Sokala - cerkiew pw. św. Michała Archanioła:
[link widoczny dla zalogowanych]

Czas trwania filmu = 70:00 minut

Informacje i zamówienia:

[link widoczny dla zalogowanych]
tel.660-332-172

###############

PODRÓŻE NA KRESY

- 12 płyt dvd , prod. 1992

#

Płyta dvd nr 1

Kapłan z Gułagu cz. I - 29 min - wzruszająca opowieść o powrocie ks. Kazimierza Świątka z Gułagu do katedry w Pińsku na Polesiu

Kapłan z Gułagu cz. II - 29 min – odbudowa katedry w Pińsku, którą Białorusini chcieli zamienić w browar. Słynne nazwiska: Skirmutowie, Ordowie, Butrymowicze, Stankiewicze, Szpakowscy, Roszkiewicze i inni.

#

Płyta dvd nr 2

Polesia czar - 26 min - polska szlachta kołchozowa, umierające wioski - żyć jest lepiej, ale radości mało, piosenki polskie i białoruskie, chaty kryte słomą, dodatek za radioaktywność

Nieśwież - 25 min - Księstwo Ołyckie i Nieświeżskie. Księża, którzy uczą polskiego i malują kościoły. Klasztor s.s. Benedyktynek czy technikum z internatem? Brama Słucka – Ostra Brama Polesia.

#

Płyta dvd nr 3

Kościoły Wołynia i Podola - 29 min - Krzemieniec, Borszczów, Czortków, Kopiczyna, cudowny obraz MB Borszczowskiej, Skała Podolska, Jeziorzany, Zbaraż, Gołuchów

Poczajów - 30 min - Ławra Poczajowska-Jasna Góra Ukrainy, Poczajowskie dzwony, błogosławiony Kijów i jego grota.

#

Płyta dvd nr 4

Z różnych stron Wołynia - 26 min - Korzec, Wiśniowiec, Zofiówka pod Humaniem. Słynne nazwiska, Wiśniowieccy, Potoccy

Krzemieniec - 30 min - miejsce urodzin J. Słowackiego. Losy Liceum Krzemienieckiego, pomordowani Polacy

#

Płyta dvd nr 5

Buczacz - 28 min- opowieści Jerzego Janickiego. Nad rzeką Strypą w XIV w. wybudowano tu zamek obronny, który należał do Buczackich, Golskich i Potockich. Zamek przetrwał napady Tatarów, Turków i Kozaków. W 1672 r., gdy Mahomet IV dowiedział się, że obroną kieruje żona właściciela Teresa Potocka, początkowo odstąpił od oblężenia i ofiarowanego okupu, lecz po pewnym czasie, zajął go na swoją czasową siedzibę.

Czortków - 24 min - Stary polski cmentarz z licznymi nagrobkami (zachowany, lecz w znacznym stopniu zdewastowany, mauzoleum i katakumby ofiar ukraińskich egzekucji z lat 1918-1919. Spoczywają tam prochy obrońców Czortkowa z okresu walk polsko-ukraińskich, m.in. młodzi Polacy 16-, 17-letni gimnazjaliści. Ruiny zamku czortkowskiego na tzw. Wygnance z XVI wieku .Kościół rzymskokatolicki pw. św. Stanisława w Czortkowie - dawniej kościół oo. dominikanów.

#

Płyta dvd nr 6

Jazłowiec - 29 min - jedna z najstarszych osad polskich na Podolu. Własność Buczackich (którzy po osiedleniu się w Jazłowcu przyjęli nazwisko Jazłowieckich), Radziwiłłów i Koniecpolskich. Miejsce urodzenia poety Kornela Ujejskiego, oraz - prawdopodobnie - miejsce śmierci i pochówku wybitnego kompozytora doby renesansu Mikołaja Gomółki urodzonego w Sandomierzu. W miasteczku do chwili obecnej znajduje się klasztor Sióstr Niepokalanek (założony w 1863 przez przybyłą z Rzymu bł. Marcelinę Darowską).

W grudniu 1918 klasztor w Jazłowcu został zajęty przez wojska ukraińskie i zamieniony na więzienie dla internowanych Polaków. W lecie 1919 w wąwozach w pobliżu Jazłowca odbyła się trzydniowa, zwycięska bitwa 14 Pułku Ułanów (utworzonego w Rosji z Polaków służących w armii carskiej) z wojskami ukraińskimi. Od dnia zwycięstwa - 11 lipca 1919 pułk ten przyjął nazwę Ułanów Jazłowieckich.

Ostróg - 25 min - miasto na Ukrainie (obwód rówieński), nad rzeką Horyń przy ujściu Wilii, dawna rezydencja magnaterii polskiej. Stary gród ruski, wzmiankowany już w 1100; od drugiej połowy XII wieku w Księstwie Wołyńskim;

W latach 1919–39 w granicach Polski, w ówczesnym pow. zdołbunowskim, w dawnym województwie wołyńskim. Miasto było garnizonem macierzystym Batalionu KOP "Ostróg" i 19. Pułku Ułanów Wołyńskich. Podczas II wojny światowej, we wrześniu 1939 zajęty przez ZSRR i włączony następnie w składzie Ukrainy Zachodniej do ZSRR.

W Borszczówce niemieckie komando SS zamordowało 115 osób, w Lidawce zlikwidowano całą kolonię.

#

Płyta dvd nr 7

Gdzieś na Bukowinie - 24 min - kraina historyczna położona pomiędzy Karpatami Wschodnimi a środkowym Dniestrem, podzielona po II wojnie światowej na Bukowinę północną (ukraińską) oraz Bukowinę południową (rumuńską). Stanowi północną część historycznej Mołdawii.

Skupiska miejskie terenów Bukowiny, to przede wszystkim leżąca na południu Suczawa i rozwijające się na północy Czerniowce. Potężna twierdza suczawska do dziś imponuje swymi walorami obronnymi. Monastyry suczawskie, z monastyrem św. Jana z Suczawy na czele, świadczą o poziomie kultury prawosławnej całej ówczesnej Mołdawii.

Historia Czerniowiec była trochę odmienna, bardziej kupiecka. Czerniowce też później staną się stolicą austriackiej Bukowiny. Ziemie te były terenem nieudanej wyprawy króla polskiego Jana Olbrachta w 1497 r., którego wojska zostały zmuszone do odstąpienia od obleganej Suczawy, a następnie rozbite w lasach mołdawskich („Za króla Olbrachta, wyginęła szlachta”).

W marcu 1849 Bukowina została odłączona od Galicji i stała się osobnym krajem koronnym jako Księstwo Bukowiny z osobnymi organami władzy - Prezydium Krajowym, sejmem krajowym i wydziałem krajowym.

Zaleszczyki - 25 min - miasto na Podolu w zachodniej Ukrainie, położone w głębokim jarze w zakolu Dniestru, administracyjnie znajduje się w obwodzie tarnopolskim. Należały pierwotnie do Lubomirskich. Miastem stały się dopiero w 1766 jako własność króla Stanisława Augusta Poniatowskiego, otrzymując plan regulacyjny zgodny z polską tradycją – prostokątny rynek z ratuszem pośrodku, kościołem parafialnym usytuowanym przy ulicy wychodzącej z narożnika rynku i szachownicą ulic. Z uwagi na swój specyficzny, bardzo ciepły klimat w II Rzeczypospolitej znany kurort ze wspaniałymi plażami nad Dniestrem, miejsce jedynego występowania wielu gatunków roślin, "stolica" uprawy winorośli. Co roku urządzano tu ogólnopolskie święto winobrania.

do Zaleszczyk na wypoczynek kilkakrotnie przybywał Marszałek Józef Piłsudski.

#

Płyta dvd nr 8

Czerwony pas - 25 min

Nazwa Kołomyja ma związek z założycielem miasta królem halickim Kolomanem. W roku 1459 hospodar mołdawski Stefan III Wielki złożył tutaj hołd Kazimierzowi Jagiellończykowi. Jako powiat był jednostką administracyjną w okresie I Rzeczypospolitej, ziemia halicka, województwo ruskie od 1569 do 1772 r.

W latach 1886-1945 w Kołomyji funckjonowały tramwaje parowe. Przez cały okres swojej historii było nieustannie niszczone przez Tatarów, Kozaków oraz wojska mołdawskie.

Kosów Huculski czy Kosów Pokucki. Położony nad Rybnicą, dopływem Prutu. W II Rzeczypospolitej miasto powiatowe województwa stanisławowskiego. Podczas inwazji sowieckiej na Polskę w 1939 roku tutaj rząd polski spędził ostatnią noc i przekroczył granicę z Rumunią na rzece Czeremosz.

Kuty - osiedle typu miejskiego nad Czeremoszem, w malowniczej okolicy górzystej na pograniczu Bukowiny. Od 1991 na Ukrainie, w obwodzie iwanofrankowskim, rejonie kosowskim. W okresie międzywojennym Kuty słynęły jako miejscowość wypoczynkowa i ośrodek lokalnego rzemiosła artystycznego (tkactwo, hafciarstwo, garncarstwo). Corocznie w dniu 13 czerwca odbywały się tu sławne odpusty ormiańskie, ściągające Ormian z Polski, Bukowiny, Mołdawii, a nawet Armenii

Czerniowce - Miasto zostało przyłączone do Austrii w 1775 r. Podczas I wojny światowej zajęte przez Rosjan w kwietniu 1916, przez półtora roku było na linii frontu. W latach 1918-1940 należało do Rumunii . Latem 1940 przyłączone do ZSRR jako Czernowice. W latach 1941-1944 ponownie należało do Rumunii. Zdobyte przez Armię Czerwoną w 1944, przemianowane na Czerniowce. W latach 1945-1991 część Ukraińskiej SRR, od 1991 należy do Ukrainy i jest stolicą obwodu czerniowieckiego.

Huculska kolęda - 30 min - Huculi to najciekawszy zabytek etnograficzny nie tylko na ziemiach polskich, lecz i w Europie. Można spotkać wśród nich typy polskie, ukraińskie, węgierskie, rumuńskie, a nawet cechy antropologiczne tureckie i tatarskie czy wreszcie cygańskie i ormiańskie.

Hucuł od narodzenia do śmierci żył w świecie magii, wierzeń i demonów. Lasy, połoniny, potoki zaludniały różnego rodzaju złe siły. Człowiek mógł się przed nimi bronić zaklęciem, zielem, modlitwą.

#

Płyta dvd nr 9

Żytomierz cz. I - 22 min

Żytomierz cz. II - 30 min -

Założony w 884 roku. Żytomierz był jednym z największych miast Rusi Kijowskiej. Po oderwaniu przez Rosję Kijowa od województwa kijowskiego stał się w 1667 nową stolicą województwa. Od 1991 jest stolicą katolickiej diecezji kijowsko-żytomierskiej obrządku łacińskiego.Cmentarz polski (jeden z największych poza granicami Polski po Łyczakowskim we Lwowie i Rossie w Wilnie)

#

Płyta dvd nr 10

Berdyczów - 25 min - miasto na Ukrainie, w obwodzie żytomierskim, siedziba władz rejonu berdyczowskiego, położone 44 km na południe od Żytomierza, nad rzeką Hniłopiat, prawym dopływem Teterewy.

Na mocy unii lubelskiej w 1569 włączony do Rzeczypospolitej Obojga Narodów. Stanisław Zaremba (biskup kijowski) w 1647 został, wg wiernych, uzdrowiony za wstawiennictwem Matki Bożej Berdyczowskiej, której obraz ogłosił cudownym. Berdyczów nazywany został przez niego Ukraińską Częstochową..

Zjeżdżali się do Berdyczowa regularnie kupcy z najróżniejszych stron Europy. Z tego czasu pochodzi właśnie kupieckie zawołanie ... pisz do mnie na Berdyczów - jako, że był to w życiu wędrownych kupców jedyny adres, gdzie było pewne, że w przeciągu 2-3 miesięcy na pewno się zjawią. Stąd poste restante Berdyczowa pełniła ważną rolę w przebiegu informacji handlowej.

Podczas II wojny światowej w sanktuarium berdyczowskim mieściło się rosyjskie więzienie.

Bar - 24 min - Konfederacja barska (1768-1772) - zbrojny związek szlachty polskiej utworzony w Barze na Podolu 29 lutego 1768 roku, z zaprzysiężeniem aktu założycielskiego w obronie wiary katolickiej i niepodległości Rzeczypospolitej, skierowany przeciwko: kurateli Rosji, królowi Stanisławowi Augustowi Poniatowskiemu i popierającym go wojskom rosyjskim. Celem konfederacji było zniesienie ustaw narzuconych przez Rosję, a zwłaszcza dających równouprawnienie dysydentom.

#

Płyta dvd nr 11

Łyczakowskie opowieści cz. I - 32 min - cmentarz Lwowa - historie grobów. Narratorem jest prof. Stanisław Nicieja, znawca kresów wschodnich, historyk sztuki

Łyczakowskie opowieści cz. II - 26 min Lekcja historii - opowieść o ludziach. Zarówno o tych, którzy tworzyli jego klimat i krajobraz projektując i wykonując nagrobki, kaplice i rzeźby (m.in. Parys Filippi, Cyprian Godebski), jak i tych dla których były one zamawiane. Tu spoczywają m.in. Maria Konopnicka , Gabriela Zapolska, Seweryn Goszczyński, Artur Grottger, Prof. Stefan Banach, Mieczysław Gębarowicz, Karol Szajnocha, Walery Łoziński, Ludwik Kubala. Są na cmentarzu groby powstańców listopadowych i kwatera powstańców styczniowych. Cmentarz Łyczakowski, liczący 40 hektarów, jest klasycznym cmentarzem krajobrazowo– parkowym. Obszar, w którym go usytuowano stanowi malowniczy zakątek. Jest to jedna z najstarszych nekropolii istniejących do dziś w Europie.

#

Płyta dvd nr 12

Żółkiew - 26 min - miasto na Ukrainie, obwód lwowski, nad Świną. W latach 1951-91 nosiło nazwę Niestierow od nazwiska lotnika rosyjskiego Piotra Niestierowa; spotykana jest również transkrypcja Nesterow). Do 17 września 1939 siedziba powiatu w województwie lwowskim.

Założona w 1597 przez hetmana polnego koronnego Stanisława Żółkiewskiego. Była miastem prywatnym. Należało później do Daniłowiczów, Sobieskich i Radziwiłłów. Żółkiew była ulubioną rezydencją króla Jana III Sobieskiego. Król umocnił miasto nowoczesnymi obwarowaniami, dekorował też miasto w stylu barokowym, tu przywoził swoje liczne wojenne trofea. Żołkiew była garnizonem 6 Pułku Strzelców Konnych im. Hetmana Stanisława Żółkiewskiego.

W żółkiewskiej farze oprócz pięknych marmurowych nagrobków Żółkiewskich i Sobieskich (autorstwa Andreasa Schlütera) znajdowały się do 1939 ogromne malowidła batalistyczne obrazujące największe zwycięskie bitwy króla Jana III Sobieskiego i jego pradziada Stanisława Żółkiewskiego, tworzące jeden z najbardziej monumentalnych zespołów malarstwa batalistycznego w Europie:

Obrazy batalistyczne zostały na początku lat '60 XX wieku. umieszczone w Lwowskiej Galerii Sztuki w Olesku. Po wywiezieniu ich z kościoła w Żółkwi nie były nigdy eksponowane we wspólnym miejscu. Po upadku ZSRR i zwrocie kościoła katolikom obrazy te nie powróciły niestety na swoje dawne miejsce i pozostały w gestii galerii obrazów.

Olesko - 25 min - Olesko położone jest 23 km na północ od Złoczowa, 72 km od Lwowa, 5 km od Podhorców przy szosie kijowskiej.

Budynek zamkowy dwupiętrowy z basztą w jednym z narożników oraz basztą przybramną, prowadzącą na dziedziniec zamkowy. W latach 80. XVII w. gruntownie odnowiony staraniem króla Jana III. Po I rozbiorze Polski zamieniony przez Austriaków na koszary. W 200 rocznicę Wiktorii Wiedeńskiej, w 1883, wykupiony z rąk austriackich. Podczas I wojny światowej poważnie uszkodzony, w latach 30. odnowiony, ponownie uszkodzony podczas II wojny światowej. W latach 1961-1965 odnowiony. Od 1975 pełni rolę filii Lwowskiej Galerii Sztuki. W zamku eksponowane są ogromne malowidła batalistyczne z żółkiewskiej fary, upamiętniające zwycięskie bitwy Jana III Sobieskiego i jego pradziada hetmana Stanisława Żółkiewskiego.

Kościół parafialny pw. św. Trójcy konsekrowany w 1597. Po II wojnie zamieniony na magazyn. Część wyposażenia znajduje się w Lwowskiej Galerii Sztuki. Obecnie w gestii cerkwi prawosławnej.

Podhorce - wieś w zachodniej Ukrainie, w rejonie brodzkim obwodu lwowskiego; 17 km. na płn.-wsch. od Złoczowa, 8 km. od Oleska i około 17 km. od m. Brody. W II Rzeczypospolitej miejscowość była siedzibą gminy wiejskiej Podhorce w powiecie złoczowskim województwa tarnopolskiego.

Zamek w stylu villa castello należący pierwotnie do Stanisława Koniecpolskiego, zbudowany w latach 1637-1641. W zamku mieściła się dawniej piękna kolekcja malarstwa. Obrazy częściowo przechowywane są w Muzeum Okręgowym w Tarnowie, w Lwowskiej Galerii Sztuki (Lwów i zamek w Olesku). Najcenniejszy obraz z całej kolekcji, Miłosierny Samarytanin, dzieło Jacoba Jordaensa, ewakuowany wraz z pewną częścią zbiorów podhoreckich we wrześniu 1939 znajduje się obecnie w Sao Paulo jako własność Fundacji Romana Sanguszki.

Cerkiew z klasztorem Bazylianów (z XVIII w.) wybudowana na rzucie krzyża łacińskiego z fasadą w stylu barokowym.

Kościół św. Józefa z lat (1752-1766), wybudowany na zamówienie Wacława Rzewuskiego, wg planów Romanusa. Kościół był najpierw kościołem zamkowym, a później parafialnym. Jest budowlą z półkolistą kopułą, oświetloną na szczycie latarnią i ozdobioną krzyżemAusteria - budynek dawnych stajen hetmańskich przekształcony w zajazd.

#

Informacje i zamówienia

[link widoczny dla zalogowanych]
tel. 660-332-172

Janek

.
Polskie kresy na płytach dvd
@@@

Trwający ponad 80 minut film pt: "Wilno z okna na Szkaplernej" pokazuje wędrówkę rodowitej wilnianki, która po śmierci ojca, jako kilkuletnie dziecko, w 1954 z matką wyjechała na Ziemie Zachodnie.

Po ponad 50 latach wróciła do Wilna i razem ze stryjecznym bratem zaczęła szukać śladów młodości jej rodziców i krewnych oraz swojego dzieciństwa.

Tak jak miała szczęście odkryć, że jej stryj nie zginął w bombardowaniu Baranowicz w czasie wojny, a po jej zakończeniu ożenił się i wyjechał w 1945 r. do Polski, tak - dzięki pomocy rektora kościoła NMP Na Piaskach w Wilnie - odnalazła groby ojca i brata oraz dom na ul. Szkaplernej, w którym mieszkała jako dziecko.

Film, nagrany w nowoczesnym formacie ekranowym (16:9), pokazuje wędrówkę po cmentarzach, starych uliczkach i zaułkach Wilna, fragmenty liturgii w Kościołach i cerkwiach, a przede wszystkim w kościele franciszkańskim i kaplicy Matki Boskiej Ostrobramskiej.

Szczegółowe informacje i zamówienia:

[link widoczny dla zalogowanych]
tel.660-332-172

@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@

Film DVD dla Ciebie

Na filmie dvd (28 minut w formacie ekranowym 16:9)
niesamowita historia ludzi i cudownego obrazu
Matki Boskiej Łaskawej z Tartakowa k/Sokala w woj. Lwowskim

kilka fotek z tego filmu na stronie:
[link widoczny dla zalogowanych]

Zamówienia proszę składać pod adresem:

[link widoczny dla zalogowanych]

lub telefonicznie: 94-340-60-06

@@@@@@@@@@@@@@@@